А.О.Макарова, кандидат філософських наук
У сучасній філософії спостерігається багато спроб заново проаналізувати проблеми окремих суспільств та соціальних процесів у них. Учені масово відзначають явище кризовості сучасного соціального буття і шукають шляхи виходу з ситуації соціальної транзитивності. Звучать різні прогнози – від обнадійливих (соціальна система стабілізується) до песимістичних (процеси дисоціації поглиблюватимуться). Нажаль, в сучасному світі одне другому не заважає. Соціальна система ризикує врешті застигнути у викривленій, деформованій формі, якій не властивий ні ріст, ні розвиток, а органи дисфункційні, патологічно знесилені.
Весь цей аналіз замішаний на тлі і риториці розгортання постмодерністської та техноцентричної постгуманістичної парадигм, які не просто прогнозують зникнення людини, а пропонують людині зникнути чим скоріше, тим краще. Цей процес охопив усі соціальні спільноти світу, які демонструють явище «масового сходження з розуму». Незрозуміло, зокрема, якою логікою керуються виразники таких «філософських» парадигм, належачи до роду істот, яких збираються видалити як рід. Очевидно, що блукання коридорами смислів без всякої логіки створює позірне явище безвиході для людства. Якщо люди віритимуть «пророкам постмодернізиму» і слідуватимуть їх дороговказам у практичній діяльності, то, дійсно, дуже скоро зникнуть не лише соціальні об’єкти, а й самі соціальні суб’єкти.
Тема взаємодії соціальних суб’єктів у завданні створення соціальних об’єктів у цьому контексті є ключовою для подолання криз соціальних систем. Збої соціальної матриці відбуваються там, де традиційні соціальні інститути перестають виконувати свої функції щодо індивідів, які, у свою чергу, перестають творити довготривалі, стратегічно організовані соціальні системи (відносини, колективи, спільноти, організації). Явище «оптимізації» як «відсікання зайвого баласту» в організаціях є вкрай непродуктивним, оскільки викидає за борт життя одних людей, а інших перевантажує зверх усякої міри, змушуючи постійно змагатися між собою не у досягненнях, а у «подоланні перешкод». Такі марафони все одно закінчуються загибеллю організацій, оскільки конкуренція та виснаження створюють явище втрати орієнтирів на смисл, а отже, втрати і самого смислу діяльності. Мотивація «змагальності» сама по собі, без актуалізації смислів діяльності, при розірваності системи «матеріальне-духовне» створює видиму картину розриву між «уявою» та «реальністю», формує образ людини, чиї потреби не задоволені при великому вкладі праці. Нав’язана «безглуздість» багатьох сфер діяльності створює явище відтоку не просто кадрів, а населення з країни, в якій неможливо знайти ані діяльності до душі, ані засобів для прожиття, не кажучи вже про органічне їх поєднання.
На сучасному етапі соціального співжиття кризові явища спостерігаються у всіх без винятку соціальних сферах: і в культурній, і в релігійній, і у військовій, і у політичній, і у правовій, і у економічній. Постмодерністська редукція «відокремлення» спричинила штучну кризу традиційно сильних, провідних гравців на міжнародній арені – тут достатньо згадати епопею із виходом Британії з ЄС та іміджево провальну зовнішню політику Дональда Трампа, зокрема, щодо соціальних та екологічних питань. Ситуація досягла апогею із розгортанням епідемії Covid-19. Те, що поставало як хаос ментальний (штучно зконструйований) переросло у хаос реальний (природно підкріплений). Процес масової втрати смислу діяльності дійшов логічного оформлення не на рівні декларацій, а на рівні законодавства і масово «пожирає» традиційні соціокультурні практики та людей-практиків культури. Всі спілки стали тимчасовими, всі досягнення непотрібними, всі акції подомоги неможливими, а альтруїзм як такий – абсурдним. Люди буквально «випадають з життя» і піднімаються назад далеко не всі.
В Україні картина складається специфічно: у неї з’являються великі перспективи стосовно завоювання вагомої ролі у сучасному світі, але водночас, і величезні завдання, що потребують не просто мрій та планів, а послідовної їх реалізації. Так, як аграрна країна та країна талановитої молоді Україна може стати незамінним резервуаром людських та продовольчих ресурсів на засадах партнерського співробітництва, обміну і взаємного збагачення між країнами Європи. Однак цей резервуар повинен перестати «протікати», у прямому та переносному значенні. Так само як незрозуміло, для чого власне Британії потрібен був вихід з ЄС, так незрозуміло і чому, власне, українські молоді спеціалісти неодмінно повинні реалізувати свої ноу-хау поза межами власної країни і під брендом чужих країн та корпорацій. Якщо проаналізувати частку участі українців (а не України як інституції, нажаль) у винайденні та просуванні сучасних інформаційних технологій, то виявиться, що майже в кожному солідному інформаційному проекті бере участь виходець з України (про такі технології знято цикл передач «Знай наших!»).
Розриви між смислами діяльності та реальною практикою спричиняють явище відмирання інститутів, а разом з ними – реальних людей. Переплутування смислів створює підміну сутнісно-ціннісних орієнтирів діяльності у різних соціальних сферах. Так, соціальні інститути існують як сітка підтримки соціальних практик, чітко визначених за напрямами роботи. Адже суспільство створене для індивіда – для його підтримки (у духовному, душевному, розумовому, фізичному розвитку, у процесі активації розсудкових та вольових здібностей). Завдяки єдності сутнісних сил людина здатна повноцінно (повнокровно, за висловом В.Липинського) здійснювати найрізноманітніші операції, повністю забезпечуючи власне виживання та культурне життя у різних формах. І ось ці форми можуть бути адекватними змісту діяльності, і зовсім неадекватні, тому що призначені для іншого виду соціальної активності. Відбувається (і постійно повторюється) явище дискоординації між діяльністю освітніх, політичних, мистецьких, економічних інститутів, які формуються за принципами «безвихідних кіл», а не фракталів. Єдиний вихід – це розірвати коло, прорвати єдину спільну тканину соціального організму, спричинивши безглузду рану відтоку ресурсів з суспільного організму. Але цього в жодному разі не можна робити в ситуації соціальної транзитивності. Ні про яку «повнокровність» при такому підході мови йти не може.
Які ж паттерни повинні бути підтримані, щоб «біг по колу» був розвитком, нарощуванням продуктивних сил, а не безвихіддю у самозамиканні? Відповідь очевидна. Необхідно, щоб модний архетип «трансформації» набув смислу «розвитку», а не «ре-форми» при втраті орієнтацій. Смисл діяльності повинен передувати діяльності, бути спрямованим на розвиток як кінцеву мету трансформації.
Перш за все потрібно звернути увагу на суб’єкта розвитку як інтерналізації, тобто актуалізувати паттерн розвитку як об’єктивний смисл його існування. Сформувати відчуття «потрібності», зверненості реформ на полегшення існування працівника, а не його ускладнення. Нажаль, більшість сучасних українських реформ демонструють саме явище «перевантаження» діяльності, а не її перезавантаження. Їхнім пріоритетом є технологізація процесів, бездумно скопійована як паттерн постмодерністської техноцентричної орієнтації з моделей соціального устрою західних країн. Однак, технічний рівень підготованості України до таких реформ не враховано, що спричиняє збої у роботі таких систем електронного документообігу, як «E-health», «Edebo» та інших, на яких тримається формальна сторона сучасної соціальної інтеракції. Вимога знищення паперового документообігу, зокрема, проекти введення електронних кадастрів та відміни трудових книжок ставить проблему захищеності індивіда перед шахрайськими діями сторонніх осіб, адже поміняти дані у реєстрі, видаливши чи вписавши туди нову інформацію, або навіки «поховавши» історію робочого стажу працівника, цілком можливо. З електронними медичними картками ситуація ще заплутаніша. Так, автор статті особисто потрапила в ситуацію, коли після первинної реєстрації дитини у системі «E-health» внаслідок її збою та втрати даних знадобилася вторинна перереєстрація, але на цей момент документи, на реквізитах яких будувалася реєстрація, виявилися недійсними. Довелося повністю змінювати всі документи, тимчасом як дитина довгий час лишилася поза сферою медичної допомоги. Такі ситуації, особливо коли в них потрапляють люди самотні, або інваліди, які нездатні їх виправити самотужки, спричиняють «викидання» реальних людей з інформаційних систем фіксації їх існування.
По-друге, межі такого «бігу» повинні бути чітко окреслені, але не звужені. Включаючи співробітництво із іншими країнами, українці повинні вчитися виконувати свої зобов’язання, а стратегеми мають об’єднуватися завданням захисту і створення безпечного середовища для розвитку. Економічні, освітні, мистецькі, правові, мілітарні, медичні траєкторії мають виходити зі спільного «центру», яким є громадянин України. Так, у питанні земельної реформи потрібно не просто «продати землю приватному інвестору», а й забезпечити соціальні механізми зайнятості громадян України у міжнародному бізнесі, що розвиватиметься на українській ресурсній базі. Адже іноземному інвестору фінансово вигідніше найняти нелегальну робочу силу з країн «третього світу», тимчасом як беззахисний громадянин України відіграє роль такої нелегальної робочої сили у «чужих світах», у мікросередовищах, не стаючи ні співорганізатором, ні співвласником, ні тим більше, співінвестором макробізнесів. Патову ситуацію закріплюють зміни до трудового кодексу під приводом «застарілості попереднього», які створили низку нових загроз для працівника, що унеможливлюють цивілізовані стосунки у сфері працедавства. Без взаємного контролю і стратегічного співробітництва бізнес-структурами та органами соціальної і правової опіки дані ситуації набудуть геометричної прогресивності, буквально «поховавши» систему економіко-соціальної підтримки та забезпечення в українському суспільстві.
По-третє, сфери відповідальності (і відповідності) мають співпадати із соціальними інститутами, а самі інститути підтримуватися як життєдайні для суспільства. Такі сфери, як «соціальна політика» слідом за «освітою» не повинні звучати абсурдно, як поєднання непоєднуваного, і водночас, її складові не повинні втручатися у сферу базової компетенції одне одного. Так, соціальна опіка як інститут не повинна відмирати тому, що не підтримана політичними рішеннями, а політика не повинна заохочувати тотальне неробство і безвідповідальність громадян, яким забезпечене пожиттєве соціальне утримання за кошти держави чи закривати очі на спекуляції на соціальних пільгах (посвіченнях, групах інвалідності, продажі і перепродажі гуманітарної допомоги тощо). Інститути «права» та «органи правопорядку» повинні бути взаємно орієнтовані на свій спільний центральний об’єкт – особу; інакше вектор права буде транслювати смисл «захист особи», а вектор право охорони – «звинувачення особи», тобто спрямовуватися у протилежні боки, розриваючи саму особу та її життя навпіл. Відсутність консолідації та системності у ланцюгу «право – правоохоронні органи» дає не просто різнобій чи відсутність ефекту – він створює ефект розмови сліпого з глухим з приводу долі німого у його ж присутності. Система взаємодій «мистецтво» – «економіка» повинна узгодити інтереси художника як «малого підприємця» та корпорації як «великого творця», давши простір для реалізації і одного, і другого. Медицина не повинна суперечити релігії, а релігія – медицині; вони повинні намагатися знайти підхід до субєкта кожен зі свого боку, з власними методами, але з однією метою – вилікувати людину від нездоров’я як стану занедбаності, покинутості, безнадії, дисфункції. Тоді ідентичність акторів, що постулюють себе як належні до даних сфер (наприклад, гуманітарної соціальної науки, а не технології) не постраждає, буде збереженою і плідною.
Система здорової взаємодії «держава-суспільство-соціальна група-індивід» повинна будуватися за схемою квітки соняшнику. Держава створена для підтримки соціальних ініціатив, але сама по собі без суцвіття цих ініціатив безсенсова. Суб’єкт у своїй діяльності повинен мати коло підтримки, бути насіниною у колективі інших насінин інноваційних сенсів, нести спільну ідентичність плідної діяльності, інакше просто не розвинеться. Соціальні інститути повинні представляти напрямки соціальних практик, які захищають індивіда та суспільство від зовнішніх шкідливих впливів, і тому не повинні бути штучно обірвані (деформовані) чи існувати окремо, самі по собі (що є наслідком деформації,обривання зв’язку зі своїм смисловим об’єктом). Індивід у колективі як спільноті повинен бути центром цього творення спільної ідентичності, турботливо вирощування нового покоління людей і дозрівання його як джерела продуктивної сили.
Дана схема є архетипною сама по собі, тому що ілюструє і продукує одвічний сенс «розквіту». Жива квітка символізує собою любов, життя, злагоду, красу, гармонію буття, засохла ж квітка символізує, навпаки, кінець, смерть, засихання, припинення росту, безперспективність. Світове дерево як символ світоустрою також конотує смисли розвитку як підтримуваної міцними традиційними формами організації (стовбуром) вічно оновлюваної, молодої мережі різноманітних соціокультурних практик на інституційних гілках (сферах). Якщо українське суспільство не хоче, щоб українське дерево засохло, воно повинно заборонити рубати інституційні гілки і обривати соціокультурні ініціативи на стадії недозрілості плодів. Навпаки, потрібно негайно почати реорганізовувати наявні матеріальні та людські ресурси для створення продуктивних інноваційних колективів-інсайдерів. Відкриватися повинні кордони соціокультурних практик всередині країни, а не кордони країни; організовуватися майданчики для діалогу представників громадськості із представниками влади, а не ситуації конфлікту та ворожнечі. Нічого неможливого в цьому немає. Це доводить приклад івано-франківського проекту «Промприлад. Реновація», в межах якого використано фізичні ресурси збанкрутілого заводу, що руйнувався, для створення нового мистецько-культурного простору спілкування, який став ареною соціальної активності інтелектуалів різних поколінь та професій. Завдяки проекту «Бюджет співучасті», впроваджуваного протягом кількох років спільно івано-франківською владою та громадою, реалізовано проєкти громадського ресторану, студентського простору, інфраструктурні та наукові інновації. Здійснено підтримку ряду важливих великих та малих «проєктів». За останні кілька років у м. Івано-Франківськ здійснено масштабну продуктивну реформу громадського транспорту, внаслідок якої цей транспорт вперше став виглядати як засіб перевезення громадян, а не металобрухт, що руйнувався на очах. Зміни, які почалися із ремонту громадських місць та впорядкування і прикрашання спільними зусиллями прилеглих до житлових будинків територій дозволили їх мешканцям в повному смислі слова стати «громадянами» і відчути себе вагомим акторами громадського життя. Власне «чуття себе українцями» (як мешканцями держави) – це той вектор, який, і досі ще не вповні реалізований, заважає розвитку і процвітанню країни, якій не бракує ні територій, ні коштів, ні поки що населення. Зволікання зі створенням комплексних стратегій підтримки «свого» може спричинити небезпеку критичної втрати і одного, і другого, і третього найближчими роками.
Коментарів немає