Володимир Сабадуха: Чи подолаємо пандемію посередньої людини? Або пошуки відповіді про причини деградації України

Автор поставив собі за мету знайти відповідь на останнє «чому»? У суспільстві існує тотальна інтелектуальна неспроможність цілісно охопити  ситуацію і сформулювати причини деградаційних процесів. Україна хвора, а найбільше хвора її так звана еліта. Україну охопила пандемія посередньої людини. Щоб зрозумілою була запропонована думка, треба заглибитися в людську сутність, проте гуманітарії ухиляються від такого дослідження. Попереджаємо, що відповідь буде прийнятною для сміливих і не отруєних догмами гуманізму й людиноцентризму.

Дослідження людської сутності було в центрі уваги Конфуція, Платона, Аристотеля, стоїків, неоплатоніків, Отців християнської Церкви, німецьких містиків, І.Канта, Й.Фіхте, Ф.Шеллінга, Ґ.Геґеля та ін. Крізь їхню творчість проходить ідея рівнів духовного розвитку людини. Перший рівень: ница людина (Конфуцій), раб власних нерозвинутих потреб (Платон), тварне існування (Аристотель), нерозумні створіння (Сенека), тілесна (християнська традиція), природна, інстинктивна людина (Кант, Фіхте, Шеллінг, Геґель). Другий рівень: посередня людина (Конфуцій, Платон), діяльна людина (Аристотель), зовнішня, душевна людина (християнська традиція), посередності, які бридкі для себе і для інших (Сенека). Третій рівень: людина обов’язку (Конфуцій), шляхетна людина (Платон), споглядальна людина (Аристотель), досконала доброчинна людина (Сенека), внутрішня, духовна людина – особистість (християнство). (Звертаємо увагу, що ця класифікація має не соціально-класовий характер, а типологічний, психологічний – духовний. На даний аспект проблеми звертали увагу римський письменник-філософ Апулей, іспанський філософ Х. Ортега-і-Гассет, російсько-український філософ М. Бердяєв, українські філософи І. Вишенський, Г. Сковорода, Д. Донцов, Є. Маланюк. Ці свідчення наведено для того, щоб нейтралізувати досить поширені думки, що ця класифікація виявляє зневагу до пересічної людини). Християнство підсумувало цю традицію і проголосило: «особистість – принцип буття». Втіленням ідеї особистості як досконалої людини в Середньовіччі були священники, хоча в дійсності певна їх частина не сягала рівня особистості. Незважаючи на це, принцип духовної ієрархії все-таки спонукав людину до вдосконалення.

Невідповідність між дійсними якостями священників та їхніми претензіями викликало протести щодо Церкви під час Великої французької революції. Релігійне трактування ступенів духовного розвитку людини мало було б переосмислено новітньою філософією, але його закреслили ідеями гуманізму й людиноцентризму: всі без будь-яких зусиль і відразу стали особистостями. Під впливом колективного несвідомого в епоху Просвітництва сформувалося уявлення: «Кожна людина – особистість». Перехід від світоглядного закону «особистість – принцип буття» до концепту «кожна людина – особистість» було світоглядною контрреволюцією й призвело до панування посередньої людини, що відбувалося під гаслами гуманізму й людиноцентризму.

На основі викладеної традиції була розроблена і пропонується до розгляду новітня, цілісна теорія особистості, яка отримала назву метафізична теорія особистості. Виходячи з того, що людина одночасно живе у двох світах – реальному й ідеальному, природному й духовному, сущому й належному, цілісна теорія особистості має охоплювати обидві сторони життя людини. Синтезуємо напрацьовані знання щодо людської сутності з урахуванням трьох вимірів людського буття.

Перший. У контексті реальних людських відносин мусить діяти принцип: «кожна людина – особистість», тобто до кожного треба ставитися як до особистості – усі люди єдиносущні. Якщо хтось дозволить собі ставитися до Іншого не як до особистості, то відразу деградує на нижчий ступінь розвитку, тобто навіть в інтересах духовного самозбереження не можна дозволяти собі знеособлено ставитися до Іншого. Люди рівні у своїй гідності. Кожна людина має потенціал до вдосконалення, але він може бути нерозвинутий. Принцип «кожна людина – особистість» означає, що людина є особистістю у відношенні до інших, а не щодо людської сутності. Щодо власної сутності вона залишається або залежною, або посередньою людиною. Принцип «кожна людина – особистість» соціально обумовлений, з одного боку, залученістю великої кількості людей  до соціально-економічної й політичної діяльності, з іншого, – зростанням їхньої свідомості. Суб’єктивні уявлення «помножені» на  велику кількість людей надають твердженню «кожна людина – особистість» статусу об’єктивності. Це об’єктивна потреба суспільного буття. Додатково цей вимір людського буття можна називати як демократичний. Здається, що ця концепція надає можливість кожному бути повноцінним суб’єктом соціуму, але це поверхові уявлення.

Другий. У контексті сутності має діяти закон: «Особистість – принцип буття». В ієрархічній системі координат людину слід цінувати за її здібності, здатність бути суб’єктом моральних відносин та діяти відповідно інтересів суспільства. Людина як істота, що наділена розумом, у своїй самореалізації проходить кілька ступенів розвитку: залежна людина, посередня й особистість. Кожен ступінь – це необхідна форма буття, стадія реалізації власної сутності, яка досягається завдяки самосвідомості та моральним зусиллям, а, головне, завдяки спонуканням до діяльності. За допомогою тієї ж самосвідомості людина спроможна подолати наявний спосіб життя й перейти на вищий. Отож особистість долає негативи безпосереднього існування залежної й посередньої людини і в процесі власних зусиль перетворює свої потенційні можливості на актуальні. Особистість робить себе свідомим суб’єктом соціально-політичного життя. Належне як ідеальне буття стає для особистості дійсністю. Особистість відкриває істину в собі, а не в об’єкті, що вперше зробило християнство, замінивши питання «що є істина»? питанням «хто є істина»? Перехід до істинного буття здійснюється як у внутрішньому, так і в зовнішньому житті. У внутрішньому світі людина рухається від актуального до потенційного, а в зовнішньому діє відповідно до інтересів суспільства й держави. Закон «особистість – принцип буття» доводить, що людина є особистістю не за її природою, а за її реальними справами на користь суспільства. Другий вимір можна назвати ієрархічним.

Третій вимір – динамічний, що ґрунтується на принципі доповнюваності. Демократичний та ієрархічний принципи мають не заперечувати, а доповнювати один одного, однак пріоритет має належати ієрархічному принципу. На якому б ступені духовного розвитку не перебувала людина, вона сама себе сприймає як особистість. Такі її суб’єктивні уявлення, і людина, як правило, не прагне виходити за їх межі і приймає їх за реальність. Суспільству не залишається нічого іншого, як визнати ці уявлення за об’єктивну реальність і сприймати людину як особистість. Проте, з позиції принципу духовної ієрархії людина залишатиметься залежною чи посередньою. Принцип доповнюваності вимагає відмовитися від того, щоб людину однозначно вважати залежною чи посередньою, бо у кожного є особистісне начало, але воно, як правило, перебуває в нерозвинутому стані. Тому людину слід називати «залежна особистість» чи «посередня особистість». Зазначені поняття дозволяють не порушувати ані гуманістичний принцип, ані  принцип духовної ієрархії. Залежна та посередня особистість постають як незавершені особистості, які потребують для свого розвитку як внутрішньої активності, так і зовнішніх умов. Отож залежна й посередня людина є особистістю в можливості. На ступені особистості людина сягає довершеності у тому сенсі, що вона сама для себе здобуває здатність, з одного боку, керувати своїми тілесними потребами й емоціями, відокремлюючись від колективного несвідомого, а з іншого, – починає активно діяти в інтересах суспільства.

Життєдіяльність людини на кожному зі ступенів має доволі усталений характер, тому кожен тип людини займається таким видом діяльності, який відповідає його спонуканням і здібностям. Сутність кожного типу людини, проявляється в способі її життя і вийти за його межі надзвичайно важко, але можливо. Залежна й посередня особистість не рефлексують щодо власної сутності, отож не знають себе. Людина здатна досягти рівня зрілої особистості, проте може не втриматися на ньому й деградувати до ступеня посередньої людини чи навіть до залежної. Індивіди, що належать до одного структурного рівня, подібні за своєю суттю, але можуть мати безліч несуттєвих соціально-психологічних та інтелектуальних відмінностей. Ступінь від ступеня якісно відрізняється, а тому перехід можливий лише за певних умов і матиме характер духовної революції.

Тривимірний зміст запропонованої теорії особистості дозволяє синтезувати принцип субординації і координації в єдине ціле, бо суспільне життя є поєднанням цих принципів. Якщо абсолютизувати принцип субординації («особистість – принцип буття»), то це призводитиме до жорсткої соціально-економічної субординації (кастового суспільства), спотворюватиме дійсність й призведе до порушення принципів гуманізму. Якщо абсолютизувати принцип «кожна людина – особистість», то це вестиме до примітивізації людини, суспільного життя й панування посередньої людини та хаосу. Запропонована теорія особистості надає людині свободу вибору: залишатися на тому рівні, який є (і людина має на це повне право), чи власними зусиллями створити із себе особистість. На рівні людських відносин мусить діяти демократичний принцип: до кожної людини слід ставитися як до особистості. На рівні сутності має діяти принцип ієрархії: людину слід сприймати й цінувати за її здатність діяти з позиції інтересів суспільства й держави. Отож для цілісного й об’єктивного розуміння людини ці підходи треба поєднати. Завдяки тому, що особистісне начало наявне у свідомості будь-якої людини, вона має критерій для відповіді на вічні запитання: «Хто Я? Хто є хто? Що є що»?

В ідеї особистості розвиток суспільства знаходить своє логічне завершення. Особистість – це така остання реальність, яку людина свідомо чи несвідомо прагне осягнути в процесі подолання свого природного існування й пошуку істини, а тому в суспільстві вона є першою реальністю, оскільки утворює підстави буття. Особистість – це максимально мислима людська сутність, яка від епохи до епохи змінює свої соціально-психологічні ознаки, але за духовною сутністю залишається незмінною.

Запропонована теорія особистості дозволяє пояснити соціально-політичні події, що відбуваються в Україні, а саме: посередня людина демонструє свою абсолютну нездатність до розв’язання проблем, блокуючи зусилля особистостей в усіх сферах суспільного життя. В Україні панує тотальна інтелектуальна неспроможність адекватно зрозуміти сутність соціально-політичної ситуації й відтворити її на теоретичному рівні. Більшість колег гуманітаріїв майже в один голос заявляють, що «не гуманно класифікувати людей», це «антигуманна концепція» і лише одиниці зауважують, що справа не в гуманності, а наскільки теорія відповідає дійсності? Запрошуємо всіх охочих перевірити її на дійсність. Міняються Президенти, Прем’єри, маємо монобільшість у Верховній Раді … Усі обіцяють, а Україна деградує. Концепція дає чітку відповідь: при владі як була, так і залишається посередня особистість, яка не здатна мислити й діяти з позиції суспільного інтересу.

Суспільство потребує світоглядної і політичної переорієнтації. Проте,  інтелектуальна еліта мовчить, бо не може дати чіткої відповіді, який тип політика здатний вивести Україну з кризи. Але драма полягає в тому, що якби і були сформульовані такі критерії, то майже ні з кого обирати, бо маємо  знеособлену еліту. Україна пройшла через три революції, героїзм добровольців АТО і волонтерів. Але ці події не змогли подолати знеособлену атмосферу в суспільстві. Хвора еліта і хворе суспільство взаємно доповнюють один одного і породили запит на нові політичні обличчя. Але не було сформульовано критерії… Що вийшло? Хотіли як краще, а вийшло як завжди.

У той час британський історик А. Тойнбі сформулював закон: суспільство деградує, якщо його еліта перероджується на духовний пролетаріат. Уточнімо відповідь відповідно до української ситуації: еліта не здатна до понятійного мислення, маси не здатні до критичного мислення. У подібних ситуаціях, за висновками американського футуролога Е.Тоффлера, зростають месіанські настрої, формується потреба на нове політичне обличчя… Месія прийшов і почалася нова хвиля деградації, яка доповнилася коронавірусом. Наслідки пандемії посередньої людини в поєднанні з економічною кризою можуть бути трагічними. Сьогодні тим, хто здатний мислити, треба зрозуміти, що філософія має відкрити очі на людську сутність. Мудрість стародавніх філософів у поєднанні з християнськими мислителями й німецькими філософами- ідеалістами (унікальне єдиноголосся світських і релігійних філософів) має нам допомогти прозріти щодо нас самих та тих, хто нами править. Маємо відродити закон найменування, про який писав М. Мамардашвілі ще в 90-х роках ХХ ст. Кожен про кожного має знати: «Хто є хто»? Кожен про себе й іншого знає, що він собою являє. Але відсутність чітко сформульованого закону дозволяє займатися самообманом, маніпуляціями людської свідомості. Можливо коронавірус допоможе тим, хто здатний до мислення, відмовитися від ілюзій і поставити питання: «Хто є хто»? і «Що є що»? Без відповіді на ці філософські запитання одужання українського суспільства не відбудеться. Така наша думка. А ваша?

  1. P. S: Коронавірус посередньої людини охопив сьогодні Європу і Новий світ. Світ показує нездатність протистояти як внутрішньому тиску знеособленої маси, так і тиску московського «коронавірусу». Хвороба має тотальний характер, а тому потребує інтелектуальної сміливості і мобілізації з боку тих, хто здатний до мислення, незважаючи на свій соціальний стан, бо особистості є в кожному стані.

 

Коментарів немає

Залиште коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *