Ярослав Мельник: Лінгвокультурологічні параметри функціонування евфемізмів і табу у східнослов’янському дискурсі

Ярослав Мельник

Прикарпатський національний університет

імені Василя Стефаника

Лінгвокультурологічні параметри функціонування евфемізмів і табу

у східнослов’янському дискурсі

У статті здійснено спробу аналізу функціональних особливостей евфемізмів і табу у східнослов’янському мовно-культурному просторі і в українській мові зокрема. Табу та евфемізми мають складну природу, в якій нашарувалися різні чинники: історія, культура, релігія, світогляд, традиція, етика, етикет та ін. Але в рамках східнослов’янських культур потужним чинником виявились і тоталітарні режими та інші соціополітичні чинники. Тому у форматі цих культур описувані феномени мають специфіку і є вагомим ментально-творчим механізмом.

Ключові слова: ментальність, мовна  картина світу, евфемізми, табу.

Початок ХХІ століття позначився особливою увагою до людинознавчих дисциплін. У зв’язку з цим інтенсивного розвитку набули новітні напрямки лінгвістики. Лінгвокультурологія, когнітивістика, лінгвофілософія, дискурсологія, генеративна лінгвістика, наратологія, лінгвосеміотика, нейролінгвістика, лінгвопрагматика, етнолінгвістика, лінгвістика тексту, теолінгвістика, неориторика, асоціологія (асоціативна лінгвістика), універсологія, гендерна лінгвістика, лінгвопоетика та інші напрямки вийшли на нову орбіту своєї інтерпретації або стали новітніми напрямками науки про мову, новою епістемологією. У цьому контексті значна кількість понятійних і термінологічних категорій зазнала змістових корекцій, а у форматі новітніх напрямків – нового прочитання.

Крім інших інтерпретацій мовного знака, у сучасних розробках звертається увага на феномен культурно-історичної пам’яті у мові, структуру свідомості, ментально-комунікативну поведінку, специфіку мовної картини світу [1, с. 17], [10, с. 30]. Такі інноваційні нарощування спостерігаємо на рівні морфології, словотвору, лексикології та лексикографії, синтаксису, а також у комунікативних моделях. Перегляд функціонально-змістових особливостей термінопонять є звичним явищем, і доцільність цих процедур не потребує додаткових полемік. Так, скажімо, такі категорії, як евфемізми, мовно-культурні табу, теж набули нового прочитання і розглядаються у рамках цілісності культури [1, с. 21]. У контексті лінгвокультурології, комунікативної прагматики, етнопсихолінгвістичних теорій евфемізми і табу маніфестують не лише комунікативно-поведінковий тип, а й глибинні культурно-історичні монади, своєрідні комбінації геномів культури, культурно-історичні коди [19, с. 22]. Тому нове прочитання мовного знака та висвітлення у культурно-історичній проекції є безперечно актуальним та малодослідженим [17, с. 7], [6, с. 4].

Про новітній підхід не лише до зазначених категорій, а й до мовокультури і мовопростору як метасистеми впродовж останніх століть писали В. Гумбольдт, О. Потебня, Бодуен де Куртене, Ф. де Сосюр, Е. Сепір, Б. Уорф, В. Матезіус, М. Покровський, Д. Лихачов, Ю. Лотман, Дж. Фрезер, Ю. Степанов, М. Толстой, Ю. Караулов, В. Топоров, М. Трубецкой, Р. Барт, Л. Вітгенштейн, М. Бахтін, Г. Гачев.

Сучасні дослідники розглядають мовні феномени на більш глибокому рівні залягання, проводять репарації у рамках геномів культури, культурних кодів, здійснюють розвідки у галузі лінгвоархеології, вивчають макро- і мікроструктури у текстовому середовищі. Тому ця галузь знань у наші дні характеризується розмаїтістю та поліфонією поглядів. Така мультиваріантність підходів хоч і ускладнює онтологічний фон, але водночас свідчить про складність і неоднозначність досліджуваних об’єктів. У наші дні про це пишуть А. Вежбицька, М. Алефіренко, С. Воркачов, В. Карасик, С. Кацнельсон, В. Колесов, В. Кононенко, О. Корнілов, О. Кубрякова, Д. Лакофф, І. Мечковська, В. Жайворонок, Й. Стернін, Н. Слухай, В. Воробйов, І. Стернін, М. Маковський, Ю. Прохоров.

Якщо говорити предметно про феномен евфемізмів і табу у мовокультурах, то ці категорії теж є обговорюваними у форматі наукових та публіцистичних полемік, але цей складник все ж залишається на маргінесі наукового дискурсу. Природа різного роду обмежень і заборон та форми їх реалізації, а також психолінгвістичні параметри, культурно-генеалогічна сутність теж потребують додаткових напрацювань, щоб ліквідувати відставання цієї сфери знань від передової лінії сучасної науки  і утримання цих категорій у руслі сучасної наукової парадигми [19, с. 14].

Складність у вивченні цих категорій полягає в тому, що різними конструктивними сегментами вони лежать у різних інформаційних площинах, а також у складній конфігуративній формі об’єднують синхронію і діахронію, свідоме та підсвідоме, прикладне і теоретичне [7, с. 501]. Крім інших чинників, ці категорії маніфестують лінгвофілософію, лінгвоаксіологію, етнопсихолінгвістику, семіотику та інші напрямки гуманітарної науки. Тому про евфемізми і табу як спектр поведінкових, культурних, комунікативних та інших моделей слід говорити більш розгорнуто, виходячи за межі лінгвістичного простору [12, с. 104].

До наших днів ці категорії розглядаються в руслі мовно-комунікативних стандартів, етикетних рамок, етичної норми. Але, як показали розвідки останніх десятиліть, такі складні категорії, як евфемізми і табу, та їх мовно-комунікативна презентація містять приховані глибинні механізми, маніфестують архаїчно-світоглядні феномени та ін. [7, с. 501], [13, с. 144], [8, с. 314]. Тому вивчення зазначених категорій слід здійснювати з урахуванням вказаних чинників, а також конче брати до уваги рефлекси знань цих понятійних структур в інших сферах знань. Більше того, враховуючи доробки у галузях психології, культурології, наратології, комунікативної лінгвістики, неориторики, дискурсології, теорії масової комунікації та ін., можемо говорити про нову епістемологію – нову парадигму знань [16, с. 251]. Вона ж у свою чергу вимагає залучення більш широкого спектра знань і пошуку відповіді на питання в інших проекціях. Зокрема, говоримо про рудиментарно-адаптативні форми архаїчної моделі світу у сучасному культурно-антропоцентричному ландшафті, про активізацію підсвідомого у процесі послуговування цими категоріями, говоримо про архетипи, про поняття норми та аномалії і багато інших чинників [9, с. 9].

Основною умовою функціонування евфемізмів і табу є еволюція культури як такої. За визначенням деяких західних філософів та культурологів, культура починається там, де носій цієї моделі світу каже собі «ні». Заборона чи обмеження як конструктивний елемент самосвідомості та суб’єктивної картини світу входить у повсякденну дійсність як органічний модус, невід’ємна складова. Більш ранні форми табу пов’язані з рефлекторно-інстинктивними механізмами та принципами самозбереження. З розвитком цивілізації і переходом її на вищі щаблі передбачається вироблення всіма механізмами культури поняття норми. І вона формується в усіх площинах людської дійсності, є регуляторним механізмом [11, с. 36]. Поняття норми автоматично передбачає опозиційну категорію, яка у цьому випадку може тлумачитися як аномалія (не норма). Розвиток культури передбачає невіддільний та системний розвиток цієї категорії. Вона поширюється з матеріально-поведінкової площини на абстрактну (духовну, мисленнєву, комунікативну та ін.) сферу. У свою чергу на тлі розвитку і вдосконалення такої культуротворчої категорії, як норма, розвивається комплекс обмежень і заборон [7, с. 337]. Вона у кожній культурі представлена шкалою, яка маніфестується такими формулами висловлювання – від «не бажане», «це м’яка форма порушення окремих стандартів», «краще це було б зробити так…» до категоричного «ні», «неможливо ні за яких обставин», «такий вчинок неминуче буде мати негативну оцінку» та ін. Йдеться про параметри – від найлегшої форми до найбільш радикальної, або категорично забороненої. За порушення останньої в усіх культурах передбачаються осуд та різні форми покарання, а до недавнього часу навіть смертна кара. Розвиток культури – це рух від дикості до цивілізації і неминуче розвиток системи табу та обмежень [14, с. 44]. Чим вища культура, тим більше обмежень, а також рух від примітивних до культурою «відшліфованих» та аргументованих заборон. Де-факто високою культурою може вважатися лише та, в якій абсолютна більшість членів колективного «я» свідомо приймають ці заборони як належне і вони є своєрідним колективним договором, поведінковим стандартом. Добровільно і усвідомлено рецептовані норми і обмеження, з одного боку, обмежують простір вільної дії (діапазон поведінкових можливостей) кожної особи, а з іншого – є гарантією загальносоціальної стабільності. Первинно-примітивні форми табу, які стосувалися фізичних дій, поступово розвинулись у нематеріальну сферу [3, с. 29]. Таким чином розвиток, спалах та апогей культур впродовж усієї історії людства передбачали паралельний розвиток уявлень про норму. Кризи культур, різного роду конфлікти та періодичні нестабільності завжди дзеркально експлікують ентропію в зоні такої категорії, як норма. Культурні, соціальні та будь-які інші революції – це завжди пошук нового формату норми, переосмислення параметральних категорій усього континууму норм, відкидання старих норм та стандартів. У кожному випадку періоди соціальної біфуркації органічно переплітаються з нестабільністю у просторі норми [3, с. 26]. Також вони відображають процеси змішування, взаємопроникнення та взаємозаміщення норми та анормативності. Кожна культура намагається визначитися з конгломератом нормативних категорій та виписати систему зв’язків [3, с. 27]. Ці процеси безпосередньо пов’язані і з аксіологією. Система цінностей теж органічно переплітається з культурою як такою та її внутрішньою ієрархічною впорядкованістю та функціонуванням в ній норми як генеруючої категорії. Еволюція будь-якої соціокультурної системи – це завжди протистояння архаїчних (класичних) стандартів і комплексу новітніх тенденцій. Такі динаміки добре відстежуються в архітектурі, живописі, музиці. Повною мірою ці тенденції поширюються на літературний процес та на мову як систему. Норми і табу у соціальній моделі – це завжди такі самі категорії у мові та комунікації. Табу та евфемізми стандартизують мову і культуру, є інструментами культуротворення [13, с. 144].

За свідченням дослідників, термін «табу» прийшов з полінезійських мов. У цих культурах табу – це не лише заборона чи поведінкові рамки, а й те, що не личить робити, щось незрозуміле та смішне [19, с. 14]. До контакту з реліктовими культурами полінезії в європейському просторі не було терміна «табу», але існував значний обсяг заборон та обмежень, які у свою чергу зазнали інтенсивного стандартизаційного впливу християнської релігії. Сформувалось як семантичне поле, в якому ядерну позицію зайняли амбівалентні чинники – гріховність (заборона) і святість. Табу репрезентує цю бінарну єдність і вибудовує принципову модель – «не можна…, тому що … – це посягання на вищу цінність (позитив)…». Або «не можна…, а слід уникати…, бо можна зазнати … (шкоди, ураження, втрат) – це небезпечно»… Усі без винятку релігійні течії взяли за основу принципової моделі підпорядкування і стандартизації світу такі категорії, як норма, табу, належне – неналежне. Заборони і обмеження завжди виконували функцію генеалогічного формування культур. Кожен матеріальний і абстрактний складник картини світу був позначений та віднесений до простору з позитивною чи негативною оцінкою. Порушення табу передбачало покарання або якусь форму відшкодування. Різного роду табу мають радше психологічну (психогенну) природу, бо у свідомості носія цієї категорії фіксується табу як абсолют. Йому підпорядковується свідомість і вся суб’єктивна картина світу. Не існує жодної сфери життя, якої не торкнулося б табу. Кожна деталь людської дійсності підпадає під інтерпретаційне мірило, яким є заборона. Кожною культурою та соціумом вироблені поведінкові стандарти, і все, що сумарно є «людиною», підпорядковується табу та різного роду тотемам. Думки, мовлення, моделі комунікативної поведінки, система стосунків з мікро- та макросвітом підпорядковуються законам, які продиктувала система обмежень та заборон. Бог у кожній культурі існує в системі бінарних (полярних) опозицій: «дозволено» – «заборонено».

Мовно-комунікативне табу своєю генеалогією сягає найбільших глибин історії. Віра в силу слова, що сказане і навіть продумане (оформлене в думку), є вчинком, який впливає на світ, це вже поведінка, вчинок. Від них може залежати доля адресата, думки (комунікації) того, на кого спрямований інформаційний потік. У мовокультурі табу стало причиною інтенсивного розвитку мови як такої, а також інтенсивної еволюції метафори та евфемізмів. Заборона на вживання окремих слів і цілих висловів стала засадою формування комунікативної норми. На більш пізніх етапах еволюції культур ці механізми стали основною рушійною силою в укладанні літературної норми. Табу та евфемізми перебувають на стику таких тектонічних плит, як культура, психологія, етнологія, соціологія, релігієзнавство, етика та мовознавство. Зазначені категорії поширюються на всю гуманітарну сферу.

Табу як явище і евфемізм як породжена (наслідкове явище) забороною комунікативна процедура (одна із форм), а також метафора як достатньо віддалена, але корінням сягаюча цих явищ виявились культуротворчими механізмами. Якщо розглядати табу як категорію, яка перебуває в епіцентрі семантичного поля «заборона», то у засаді виявляється кілька різних за природою та походженням генеруючих механізмів, але які в кінцевому результаті формують різносторонню, але цілісну модель. Повною мірою ці чинники поширюються і на мову. Заборона у культурах (тут і заборона на слова) визначається магічною функцією, культурно-історичними, релігійними, соціально-політичними, етичними, правовими, естетичними, етикетними та ін. засадами. Щодо інтерпретації табу у рамках сучасної наукової парадигми, то ця категорія зазнає специфічного висвітлення насамперед тому, що слово, мова, комунікація інтерпретуються як вчинок чи система вчинків. Ці тенденції стали чіткіше окресленими лише впродовж останніх десятиліть.

У контексті функціональних особливостей табу, евфемізмів і частково  метафори та погляду на ці феномени крізь призму психолінгвістики висвітлюються такі засади, як причинно-наслідкові зв’язки та детермінація кінцевого результату. Це означає, що у свідомості та підсвідомості людини міститься аналітичний механізм, який окреслює дійсність, факти та їх природу у породжуючому світлі. Тобто будь-які дія, вчинок, помисли, слова та ін. є результатом чогось і неминуче принесуть результати (наслідки) – матеріалізуються. Наприклад, якщо я чую шипіння, але не бачу змії, то це означає, що вона десь тут; вона може мене вкусити; це матиме фатальні наслідки, тому мені необхідно якнайшвидше покинути це небезпечне місце і в такий спосіб врятувати своє життя. Перебувати в цьому місці – це табу. Або: якщо я стою перед символом бога (ідолом) і поводжуся неналежним чином – недостатньо шаную його чи приношу надто скромну пожертву, це може не сподобатись йому, і на мене впаде його гнів. Або: якщо я не надто шаную свого політичного лідера і вживаю на його адресу негідні (невідповідні слова) або оплакую його смерть не надто щиро (історія смерті Сталіна, Мао Цзедуна чи Кім Чен Іра), то система покарає мене. Тому фізичні дії, думки і слова лімітовані різними чинниками. Слова є репрезентантами думки, маніфестують комплекс поглядів, систему цінностей, особисту позицію. Слова повинні бути настільки обережними, як кроки у зоні шипіння – гіпотетично змії. Кожна соціокультурна і політична система вибудовує комплекс рецепторів-ідентифікаторів, які відстежують функціонування слова, виявляють міру загрози цих слів і думок. Свідченням цього є наявність цензури, інших спеціальних структур, які контролюють інформаційне поле.

Мова, мовлення, мовокультура як метасистема формують механізми адаптації, і тому появляються табу на слова, теми, ідеї та іншу інформацію. Також слова (лексико-фразеологічний конгломерат) знаходяться у стані культурно-функціональної сейсмонестабільності. Отримують стилістичне маркування. Скажімо, лексема «жид» у європейських та східнослов’янських мовокультурах була нейтральною до початку ХХ століття. Але з 20-х років у Східній Європі вона набуває негативної конотації (емоційно-експресивного наповнення), і в мовах Центральної та Західної залишається нейтральною, а у східноєвропейських мовах тлумачиться «1. заст. Те саме, що євреї. 2. Образлива назва євреїв [2, с. 275], тоді як у польській мові «czlowiek narodu wywodzacego sie ze starozytnej Judei, a nastepnie rozproszonego po calym swiecie zachowujacego poczucie tozsamosci uksztaltowane na gruncie wspoloty religii, tradycii i obyczajow, dzis w znacznej cztsci zyjacego w Izraelu [20, s. 1180].

Оскільки мова як система репрезентує культуру, її поверхневі та глибинні процеси, то на поверхню випливають такі явища, як зміна семантичної структури, поява стилістичних поміток, доповнення ілюстративного матеріалу та ін. Це схоже на катаклізми у глибинах океану, в результаті чого на поверхні появляються певні ознаки (напр. мертві глибоководні істоти). Завданням лінгвістів, культурологів, соціологів та інших фахівців є «розпізнати» за зовнішніми ознаками глибинні процеси.

Повертаючись до мови як до системи, звернемо увагу і на такий важливий чинник, як етнокультурні особливості функціонування табу та його ментально-світоглядні специфіки.

Почергова зміна політичних систем, різного плану кон’юнктур, пріоритетів, релігійних тенденцій, імперативних змін в аксіологічній системі і в мовній картині загалом детермінує зміни  у дискурсі. Послідовні зміни заборон і обмежень на окремі речі, думки та слова породжують інерцію спротиву – механізми протидії. Вони насамперед проявляються у живомовному середовищі, а також у художній літературі, живописі, театральному, кіномистецтві, у масмедійному дискурсі. На нашому етапі розвитку культури – у настінних графіті, пісенно-бардівській культурі, в інтернет-мережі та ін. Епоха, нація, мистецька сфера з приходом нових соціополітичних кон’юнктур починає комунікувати метафорами, натяками, прозорим та замаскованим підтекстом, системою символів. Наступає нова хвиля евфемізмів. У цьому випадку натяк чи евфемізм є формою самозбереження. Також епохи нових татуйованих систем породжують потужні хвилі метафоризації, пошуку різного типу аналогій, алегорій, езопової мови. Яскравим прикладом цього може бути словесна (не тільки словесна) творчість в епоху сталінських репресій, відлиги чи застою. У цей час працювали потужні механізми стеження за мовно-мисленнєвим простором, але ці епохи позначилися яскравими творчими доробками. Коли епоха змушена говорити натяками, то вона породжує пишну метафору, знаходить нові евфемізми. В окремих творах окремих поетів вона легко читається, є впізнаваною, а в інших маскується під вдало знайдені словосполучення, образи та ідеї. Скажімо, у творчості Володимира Висоцького реальність читається легко, є прозорою, а в Булата Окуджави метафора та евфемістична структура вимагають інтелектуальних зусиль, навичок декодування тексту.

Оцінюючи та аналізуючи культури, відносно об’єктивну та повну картину можемо отримати за умови «розгортання» ДНК заборон, різного роду табу. Вони, як відомо, спресовуються у монолітний пласт і є потужним магнітним полем – формою впливу. Кожна культура (як і мова) є сумарною величиною художньо-образних та інших віднайдень, комплексом поведінкових сценаріїв, а також системою заборон. Вони формують набір окремих культурних геномів і відображають своєрідний прихований ландшафт криптокультури. Інакше кажучи, я є результатом багатовікових культурних змін, креативних нашарувань, своєрідних культурних родо-видових мутацій, наслідок застоїв та революцій, а також страхів, заборон, табу, якими позначена кожна з епох. Історичний досвід голографується і стає моєю реальною дійсністю. Відповідно моє мовлення і мова як система теж є сумарною величиною щоденного побутового функціонування, доробків високої поезії та комплексу почергово змінюваних табу. Також історичне тло фіксує почергові хвилі метафоризації та евфемізмів. Частина з них у короткому часі відмирає, а інша стає класикою – поезією, прозою, фольклором, фраземікою, прислів’ями, приказками, анекдотами та ін.

Потреба говорити натяками, приховувати конкретні структури висловлювання з прямою та прозорою прагматикою під вишукані бутафорні словесні форми нагромаджується і за умов значного кількісного покажчика впливає на ментальну картину, змінює колективну свідомість.

Висока культура загалом (як і мова) потребує делікатних висловлювань і відмежовує грубі, вульгарні форми від толерантних та досконалих. На тлі цього виокремлюються стилі та вишукана культурна модель і діаметрально протилежна їй модель – низька, потворна або татуйована. Висока форма мовної культури просякнута системою табу, тоді як низька ігнорує всілякі обмеження. Їй властиво переступати будь-які норми, кіч – демонстративний виклик нормам для низької культури є звичним явищем, а також демонстрацією революційного спротиву або експлікацією власного безсилля перед диктатом (взірцем може бути кримінальна субкультура).

Переносячи погляд у площину східнослов’янських культур, слід наголосити на унікальності таких композитних утворень, як висока (стандартизована, офіційна, дозволена, рекомендована) культурна форма та її опозиція. Тут відстежуються язичницько-забобонні, християнсько-релігійні, соціокультурні та інші табу. Але, крім інших, вагомим чинником є пережиті епохи кріпацтва, національно-культурних протистоянь, тоталітарних режимів. У цьому контексті ХХ століття як епоха революційних ейфорій та глибокої зневіри, тотальних (колективних) страхів та спалахів надії є потужним складником у мовокультурі цих народів. Умовчання, необхідність висловлюватися натяками, пошук метафор та евфемізмів розвиваються паралельно з літературно-поетичним словом та мовленнєвим етикетом. Але в кожній культурі «глибоко сидить» внутрішнє (потворне), своєрідне анти-я, яке протестує і бунтує. Тому інколи чуємо від вулиці до високих парламентських трибун грубу лайку, яка контрастує із загальноприйнятою нормою. Але це властиво всім культурам. Та східнослов’янські, зокрема українська, наділені специфікою.

Особливість функціонування табу, евфемізмів в українській мовокультурі беззаперечно наділена окремими особливостями. Ключовими чинниками тут є високий відсоток у ментальній картині світу такого складника, як архаїчні стереотипи (рудименти) у колективній свідомості. Різного роду забобони, страхи, невиправдана обережність, бажання не порушувати світопорядок окремого фрагмента дійсності, уникнути загроз, страх перед силою природи, потойбіччям, авторитетом лідера та ін. скоріше маніфестує архаїчну картину світу, ніж є виразником високого культурного індексу. Насамперед це пов’язано зі специфікою організації так званого «українського космосу», в якому земля, світ природи, навколишня дійсність, поведінка інших членів спільноти, мікро- та макросвіт є органічними в дохристиянській моделі світу [18, с. 183], [11, с. 218], [5, с. 86].

До архаїчних культурних констант додалися християнські, в яких однією з базових синергетичних категорій є страх. Християнська релігія пріоритетами висуває любов, повагу до Бога, добровільне прийняття його настанов і рекомендацій. Але, на відміну від конфуціанства, індуїзму, джайнізму, буддизму, даосизму, сікхізму та навіть іудаїзму християнство передбачає жорстоке покарання (пекло) за відступ від основних канонів віри (у східноазійських релігіях такі категорії, як армагедон, пекло та апокаліпсис, відсутні). В українській ментальності, у свідомості віруючих фіксується страх (обережність) як законотворча домінанта. А у невіруючих (атеїстів) чи імітативно віруючих цей страх перед Богом відсутній. Бог є беззаперечним авторитетом, і «боятися Бога» для носія української ментальності є етнокультурним стереотипом [11, с. 177].

Наступним чинником є патріархальні засади світобудови як визначальний принцип генезису духовного простору. Родинні авторитети, прийняття короля, гетьмана, князя, пана, начальника як абсолютної домінанти і визнання необхідності йому підкорятися є потужним світотворчим механізмом. А це передбачає не лише свідоме прийняття його авторитетного статусу, а й страх перед ним, що у принципі відсутнє у західних соціополітичних системах. Цей чинник органічно вплетений у колективне свідоме та підсвідоме.

В українській моделі світу вагомим чинником є також залежність від колективної думки – самоінсталяції у колективному «я». Моделлю цього є «а що люди скажуть?».

Ці та інші складники формують органічну і цілісну модель, в якій функціонують табу, евфемізми, комунікативні норми та сценарії поведінки. У цьому випадку, як і в інших, вони є породженням комплексу аномалій. У рамках української культурної реальності потужним модулятором є також пережиті тоталітарні режими та інші катаклізми. Репресії, голодомор, жорсткий режим контролю за всім, що є дійсністю українця, в тому числі за його думками, вірою, духовним світом, наклалися на аграрний принцип організації дійсності, і в результаті утворився специфічний сурогат заборон. Етикет, етикетні форми поведінки, комунікативний етикет як такий сильно позначені цими залишковими формами тоталітаризму. Тому на тлі комунікативного такту відстежуються «не бажані теми» («краще про це мовчати», «мовчи, язичку, – будеш їсти кашку»), необхідність уникати розмов про це, про те, що знаходиться в зоні небажаних або табу. І хоча конкретна тематика може бути абсолютно прийнятною з позицій етикету, культурних норм, але не є бажаною з прагматичних міркувань, то вона автоматично зміщується у зону заборонених. І, власне, у ній теж розвивається система етикетних (тут – псевдоетикетних) норм, різного роду метафор, евфемізмів і табу. У нашій мовокультурі не прийнято публічно висловлюватись на адресу начальника, критикувати вищих соціальних ієрархів не з етикетних міркувань, а з причин небезпеки, загроз, наслідків, які можуть бути у випадку їхнього бажання помститися. Ці чинники породили в українському культурному просторі комплекс табу, сутність якого випливає не з культурно-етикетних, етичних та естетичних пластів, а з пережитих травм, періодів тотального страху та необхідності маскувати матеріальний світ, думки та прагнення, а також їх символи [11, с. 189]. Також вони є причиною гіпертрофованої популярності в українському дискурсі чуток і пліток – «розмови позаочі». 

Станом на початок ХХІ століття український етнокультурний простір переживає революційні зміни. На ньому позначились здобута у 90-х роках минулого століття незалежність, революції, а останніми роками й агресія сусідньої держави. У цей період зазнають окремих системних зрушень архаїчні пласти культури, які формувалися століттями. Низка тем, питань, ідей, які традиційно були табуйованими, частково втратили ці заборони і стали обговорюваними. Також те, що було обговорюваним кулуарно – на рівні імпліцитного дискурсу – перейшло у ранг офіційних тем. Але інерційний рух культури і комплекс архаїчних стандартів і стереотипів щодо організації дискурсу є достатньо стійким, хоча він має властивість «розчинятися» у культурному просторі і бути невидимим. Неодмінна присутність архаїчного та окультуреного табу, різного роду заборон, небажаних тем, небезпечних критик чи дискусій своєрідною тінню батька Гамлета в українській мовокультурі і є додатковою причиною, своєрідним стимулом творення евфемізмів, метафор і табу.

Бібліографія

1. Алефиренко Н. О. Лингвокультурология. Ценностно-смысловое пространство языка. Москва : Флинта-Наука, 2012.

2. Великий тлумачний словник української мови. Київ – Ірпінь : ВТФ «Перун», 2004.

3. Воробьев В. В. Лингвокультурология. Москва : Российский университет дружбы народов, 2008.

4. Гачев Г. Д. Ментальность народов мира. Москва : Эксмо Алгоритм, 2008.

5. Кононенко В. І. Символи української мови. Київ – Івано-Франківськ, 2013.

6. Корнилов О. А. Языковые картины мира как производные национальных менталитетов. Москва, КДУ. 2011.

7. Лингвистический энциклопедический словарь. Москва : Советская энциклопедия, 1990.

8. Маковский М. М. Сравнительный словарь мифологической символики в индоевропейских языках. Образ мира и миры образов. Москва : Гуманитарный издательский центр ВЛАДОС, 1996.

9. Маковский М. М. Феномен табу в традициях и языке индоевропейцев. Сущность – формы – развитие. Москва : Изд-во ЛКИ, 2008.

10. Маслова В. А. Введение в когнитивную лингвистику. Москва : Флинта, Наука, 2007.

11. Мельник Я. Г., Криворучко Н. В. пролегомени до українського дискурсу. Івано-Франківськ, 2012.

12. Прохоров Ю. Е. Действительность. Текст. Дискурс. Москва : Флинта, Наука, 2006.

13. Селіванова О. О. Лінгвістична енциклопедія. Полтава : Довкілля, 2010.

14. Тайлор Э. Б. Первобытная культура. Москва : Изд-во политической литературы, 1989.

15. Юнг К. Г. Человек и его символы. Москва : Серебряные нити, 1998.

16. Язык – знание – реальность. Москва : Альфа-М, 2011.

17. Язык и наука конца ХХ века. Москва : Российский гуманит. ун-т, 1995.

18. Янів В. Нариси української етнопсихології. Київ : Знання, 2006.

19. Dobrowska A. Eufemizmy wspolczesnego jezyka polskiego. Wroclaw, Wud-wo Uniwers. Wroclawskiego, 1994.

20. Maly slownik jezyka polskiego. Warszawa, Wudawnictwo naukowe PWN, 1995.

Коментарів немає

Залиште коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *