Володимир Сабадуха: Проблема істини в енцикліці Папи римського Івана Павла ІІ “Fides et Ratio” про співвідношення віри і розуму

Проблема істини є стрижневою як для богослів’я, так і філософії. Усім відома картина  «Що є істина?», у якій Понтій Пілат звертається до Христа з аналогічним запитанням. Але вже в ті часи було зрозуміло, що це питання не є актуальним. Актуальним стало питання: «Хто є істиною»? Саме це питання і є центральним в Енцикліці Івана Павла II «Fides et ratio Святішого отця Івана Павла II до епіскопів католицької церкви  про співвідношення віри й розуму». Папа Римський звертається до філософів розкрити філософський зміст Божого Слова і «показати в усій повноті теоретичну й практичну цінність богословських знань» [1,  с. 145]. На жаль, ці заклики залишаються непочутими. Отже, метою розвідки є дослідження змісту поняття істини щодо людського буття, з якою могла б погодитися і філософія, і богослів’я.

Людина потребує знань про істину свого буття, особливо у контексті антрополого-глобальної кризи, що охопила людство. Іван Павло пише: «Людина, спонукувана  прагненням відкрити остаточну істину свого існування, намагається здобути  ті елементи універсального знання, які дають їй змогу ліпше розуміти саму себе і чимраз повніше самовдосконалюватись» [1,  с. 8]. Папа Римський закликає філософів і богословів зосередитися на пізнанні людської сутності. Не заперечуючи правочинність різних філософських поглядів, він піддає критиці сучасний постмодерний плюралізм, який спирається на положення, що всі погляди мають однакову цінність і доводить, що це свідчить про брак істини [1, c. 12]. Дійсно, різні філософські системи прищепили людині хибне уявлення, що вона може сама визначати свою долю й майбутнє, покладаючись лише на себе та власні сили. Людина переступила межу у взаємодії зі світом, а сталося це тому, що забула як християнські цінності, так і попередження І. Канта про пріоритет морального закону. Дійсно, філософія завинила перед істиною і звернула на манівці, а тому Іван Павло II підкреслює, що на філософах лежить надзвичайна відповідальність за стан суспільної думки. «Філософія, яка з огляду на свою велику відповідальність за формування людської думки й культури, повинна невтомно закликати до пошуку істини, мусить рішуче повернутися до свого первісного покликання» [1, с. 14–15].

Проблему істини Іван Павло II пов’язує з Об’явленням. «Істина, яку Бог нам об’являє в Ісусі Христі, не суперечить істинам, до яких можна дійти шляхом філософської рефлексії» [1, с. 52]. Чому ця істина залишається для філософів неприйнятною й незрозумілою? Найбільш глибока рефлексія, до якої людина може дійти, – це рефлексія щодо власної сутності. Християнство, рефлексуючи щодо людської сутності, сформулювало три ступені онтологічного  буття людини: тілесна, душевна (зовнішня), внутрішня (духовна) людина. Ієрархічний підхід знаходить подальший розвиток у філософів Середньовіччя. Спільними зусиллями був сформульований принцип: «Особистість – принцип буття». Епоха Просвітництва й Велика французька революція заперечила цей підхід, сформулювавши концепт: «Кожна людина – особистість». Так де ж істина: в ієрархічному підході  чи у підході, що кожна людина є особистістю?

Узагальнюючи й розвиваючи досягнення християнської концепції онтологічних ступенів буття людини, автором розроблена метафізична теорія особистості. Виходячи з того, що людина одночасно живе у двох світах – реальному й ідеальному, природному й духовному, сущому й належному, цілісна теорія особистості має охоплювати обидві сторони її життя. Це можливо, якщо аналізувати людину в екзистенційно-есенційно-динамічній (егалітарно-елітарно-динамічній) системі координат. Синтезуємо напрацьовані знання щодо людської сутності в метафізичній теорії особистості з урахуванням трьох вимірів людського буття.

Перший. У контексті існування (еxistentia) мусить діяти принцип: «кожна людина – особистість», тобто до кожного треба ставитися як до особистості – усі люди єдиносущні. У реальному житті діє принцип «кожна людина – особистість», який означає, що людина є особистістю у відношенні до інших, а не щодо онтологічної людської сутності. Щодо сутності вона залишається або залежною, або посередньою людиною. Додатково цей вимір людського буття можна називати як феноменальний, екзистенційний, демократичний.

Другий. У контексті сутності (essentia) має діяти метафізичний закон: «Особистість – принцип буття». В ієрархічній системі координат людину слід цінувати за її здібності, здатність бути суб’єктом цілісної діяльності. Людина як істота, яка наділена розумом, у своїй самореалізації проходить кілька ступенів розвитку: залежна людина, посередня й особистість. Кожен ступінь – це необхідна форма буття, стадія реалізації власної сутності. За допомогою власних надзусиль людина спроможна подолати наявний спосіб життя й перейти на вищий. Отож особистість знімає негативи безпосереднього існування залежної й посередньої людини й перетворює свої потенційні можливості на актуальні. Особистість відкриває істину в собі, а не в об’єкті, що вперше зробило християнство, замінивши питання «що є істина»? питанням «хто є істина»? Закон «особистість – принцип буття» доводить, що людина є особистістю не за її природою, а за духовними зусиллями, отже, особистість – це перемога духу над природою. Другий вимір можна назвати ноуменальним, ієрархічним, або елітарним.

Третій вимір – динамічний, що ґрунтується на принципі доповнюваності. Демократична та ієрархічна концепції особистості є протилежними, але, виходячи з філософії Н. Кузанського, протилежності мають об’єднуватися, тому їх слід синтезувати. Демократичний та ієрархічний принципи мають не заперечувати, а доповнювати один одного, однак пріоритет має належати ієрархічному підходу. Принцип доповнюваності вимагає відмовитися від того, щоб людину однозначно вважати залежною чи посередньою, бо у кожного є особистісне начало, але воно, як правило, перебуває в нерозвинутому стані. Тому людину слід називати «залежна особистість» чи «посередня особистість». Зазначені поняття дозволяють не порушувати ані гуманістичний принцип, ані  принцип духовної ієрархії. Залежна та посередня особистість постають як незавершені особистості, які потребують для свого розвитку як внутрішньої активності, так і зовнішніх умов.

Буття людини на кожному зі ступенів має доволі усталений характер. Сутність кожного типу людини доволі усталена, проявляється в способі її життя і вийти за його межі надзвичайно важко, але можливо. Людина здатна досягти рівня зрілої особистості, проте може не втриматися на ньому й деградувати до ступеня посередньої людини чи навіть до залежної. Ступінь від ступеня якісно відрізняється, а тому перехід можливий лише за певних умов і матиме характер духовної революції. За яких умов людина здатна піднятися на рівень особистості? За допомогою віри. Людина має повірити в можливість власної духовної революції. У цій ситуації віра і розум мають об’єднатися заради істини особистісного буття. Для цього поряд має бути священник, філософ, психолог, педагог, які вже пройшли через духовне народження.

Викладена концепція не суперечать християнським поглядам. З погляду християнства повнота, людського буття знаходить завершення у Христі [1, с. 115]. З позиції концепції чотирьох ступенів духовного розвитку сутність людини знаходить завершення в особистості, досконалій людині, що усвідомлює онтологічні умови буття. Втрачаючи ідею ступенів духовного розвитку людини, філософія разом із богослів’ям  звужує можливість впливати на людину. У сукупності це призвело до втрати смислу буття. З цього приводу Іван Павло II зауважує, що одним із найхарактерніших аспектів нашого нинішнього стану є криза смислу [1, с. 115]. Смисл людського буття як для християнина, так і для будь-якої людини єдиний: досягти рівня особистості. Понтифік нагадує філософам, що вони мають повернути собі статус мудреця. «Філософія передовсім мусить повернути собі вимір мудрості як шукання остаточного й абсолютного сенсу життя» [1, с. 116]. Філософи мають стати втіленням особистісного способу буття.

Отже, Іван Павло II наголошує, що людське життя потребує первоначал. Філософи мають довести, що особистість є субстанцією буття й сформулювати метафізичні первоначала людського буття, що не залежать від віри, світогляду, політичної ідеології.  Спільними зусиллями ми маємо повернути в суспільну свідомість Істину людського буття: людина в процесі духовного становлення проходить чотири ступеня духовного розвитку: залежна особистість, посередня особистість, зріла особистість і геній [2]. У цій концепції не має ні краплини зневаги до людини. Людина має знати власну сутність. Ігнорування цієї істини приводить до панування посередньої людини, що вочевидь проявляється в сучасній європейській і світовій історії.

Література

  1. Енцикліка Fides et ratio Святішого отця Івана Павла II до епіскопів католицької церкви про співвідношення віри й розуму. – Київ-Львів: Кайрос, Свічадо, 2000. – 152 с.
  2. Сабадуха В. О. Метафізика суспільного та особистісного буття: монографія. Івано-Франківськ: ІФНТУНГ, 2019. 647 с.

Коментарів немає

Залиште коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *